Інтерв'ю Дениса Матвієнка журналу "Корреспондент"
27.06.2014

Автор: Анна Давидова


Корреспондент: Летучий украинец Денис Матвиенко
Фото: Корреспондент
Найтитулованіший український танцівник розповів Корреспонденту про спільне між балетом та футболом і зізнався, що йому важче стало в'їжджати до РФ, де він зараз працює.
Часто кажуть, що балет – це каторга. Дійсно, краса вимагає жертв: завжди треба тримати планку. Навіть коли після важкої травми відчуваєш сумніви, чи зможеш хоч би впевнено встати на ноги, не кажучи вже про стрибки та підтримку.
Цілий рік Денис Матвієнко – екс-художній керівник балетної трупи Національної опери України, а нині прем'єр Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі, сам того не знаючи, танцював із тріщиною в опорній нозі. У квітні 2014-го в Німеччині йому зробили операцію, після якої 35-річному Матвієнку, за його словами, довелося заново вчитися ходити.
Але сьогодні його хода така ж легка, як раніше. Найважливіше, що  Матвієнко встиг відновитися до того, як його проект Великий Гетсбі вийшов на фінішну пряму. У цьому балеті на музику Костянтина Меладзе він не тільки ідейний натхненник й арт-директор,  а й виконавець головної ролі.
"Постановочна робота в Пітері почнеться з липня, – розповів Корреспонденту танцівник, що заглянув до Київа на пару днів. – Дуайт Роден у Нью-Йорку вже ставить хореографію на артистах своєї трупи, щоб приїхати з готовим матеріалом ". Прем'єрні спектаклі заплановані на осінь, один – на сцені столичного Палацу Україна. 


– У травні пройшли перші кастинги для Гетсбі. Ви вже визначилися з артистами?
– Так, є три склади солістів.
– У першому ви – Джей Гетсбі, ваша дружина Анастасія Матвієнко – Дейзі. Хто у двох інших?
– Поки що я не готовий назвати імена. Але все танцівники класні! Вийшов міжнародний проект: у першу чергу, задіяні артисти з України, а також Росії та США. До речі, у прем'єрі буде брати участь один американець з трупи Complexions [заснованої легендами сучасної хореографії Дуайтом Роденом і Дезмондом Річардсоном].
– У нинішній політичній ситуації ризикований склад...
– Насправді ідея створити балет з нуля в мене народилася, як тільки я приступив до роботи в Нацопері [листопад 2011]. Коли в грудні 2013-го ми представили проект, усі почали говорити: "А, це ви після Ді Капріо!". Я не став пояснювати, що все закрутилося ще за півтора року до виходу фільму База Лурмана: хто б повірив. Ми вибрали дану тему, тому що в ній дуже багато яскравих фарб, які можуть показати і композитор, і хореограф, і художник. Ну і для нас, артистів, цікаво: яскраві вечірки, драма, самотність, любов, мрія. Такий ось пазл. Він почав складатися в одних умовах, тепер інші. Іноді країни дружать, іноді... не зовсім. Але я вважаю, що на театрі це не повинно відображатися. Хоча в світлі останніх подій бачу, що все-таки є відбиток.
– Коли минулого року ви переїхали до Пітера, ситуація була іншою. Чи відчуваєте зміну ставлення до вас?
– Ні. У Маріїнському театрі не тільки я і моя дружина українці: там працюють ще чоловік десять точно. Звичайно, ми обговорюємо політичні моменти, але в першу чергу люди зайняті творчістю. У побутовому плані теж немає. Єдине, коли тепер в'їжджаю в Росію, на паспортному контролі більше ставлять запитань.

– У вас український паспорт?
– Так, звичайно. Природно, у нас з Настею є дозвіл на роботу. Буває, його теж питають.
– Причина вашої "трудової еміграції" – конфлікт із дирекцією Національної опери: вас зняли з посади, перевели в солісти. Ви назвали те, що відбувається в театрі, відбитком того, що відбувається в державі.
– Я сформулював інакше: культура – це обличчя країни.
– Добре, зараз ви дивитеся збоку. Це обличчя змінюється?
– Я вважаю так: незважаючи ні на що, усі ці події – злам на краще. Змінюється менталітет. Люди стали по-іншому ставитися до життя й один до одного. Я був у Києві, коли тільки починався Майдан, а потім приїхав уже в березні. Не так багато часу минуло після тих страшних подій, але я звернув увагу, що Київ якийсь... умиротворений. Вразило: водії на дорогах не порушують. Раніше не розумів, як це – відчувати себе патріотом. Знав значення слова, бачив тих, хто б'є себе в груди й кричить: "Я патріот!". Але на даний момент можу абсолютно серйозно сказати: пишаюся, що я українець. Коли я працював тут у театрі, у мене було враження, наче я в якійсь темній кімнаті й намагаюся знайти вихід. І б'юся весь час головою об стінку. Ось такою була наша країна останні чотири-п'ять років.
Я з тих людей, яким необхідно бачити реально досяжний результат. Яким би важким не був шлях, його можна пройти, якщо зрозумілою залишається кінцева мета. У Нацопері я не бачив фінішу. Я марно не працюватиму. А тоді відчував, що моя робота безперспективна. До речі, уже зв'язувалися з Мінкульту, було складено лист від мого імені, яким бачу розвиток культури.

– Ви сказали про безперспективність. А хіба в Росії зараз не відчуваєте подібного у світлі тенденції "закручування гайок"?
– Як зазвичай кажуть у таких випадках – no comment? [Посміхається.] Якщо серйозно, поставлю стрічне запитання: я схожий на людину, яка чогось не відчуває?
– Не схожі. Добре, не хочете про політику, давайте про балет: ви перший, хто представив на головній класичної майданчику України сучасну хореографію...
– Так, у 2012-му наш із сестрою Альоною продюсерський центр Софіт привіз спектакль Quatro [іменитого словенського постановника] Едварда Клюга. Цей балет йде близько 20 хвилин: четверо людей, рояль, віолончель, ультрасучасна хореографія і ніякого сюжету. Ми боялися, що постановку не приймуть. І перестрахувалися: перший акт зробили класичним, друге відділення – Quatro. Думали, люди скажуть: "Що це було?". Але це була перемога, коли зал встав! Ось тоді я зрозумів, наскільки був неправий у своїх побоюваннях. Так, наш балет відстав від сучасних тенденцій, але ж люди не відстали. І я усвідомив ще одну річ: глядач зголоднів за якісним продуктом. Так, у тій же Нацопері є класичні шедеври, які показують із року в рік, але старі костюми і декорації зводять усе нанівець.
– Ефектне шоу вимагає грошей.
– Знаєте, наша Баядерка [на запрошення Матвієнка у 2013-му нову версію вистави поставила всесвітньо відомий балетмейстер Наталія Макарова] обійшлася менш, ніж у $200 000. Це все – костюми (там їх було 300), гонорари і т.п. У Пітері такий спектакль коштував би щонайменше $1 000 000.


– Чи повернуться подібні вкладення?
– Я думаю, такий театр, як Національна опера, не зобов'язаний себе окупати. У нас велика країна, яка може собі дозволити іміджевий державний театр з пристойним штатом – там понад тисячу осіб працюють. Але я впевнений, можна було б заробляти набагато більше. З тією ж Баядеркою керівництво не замислювалося, що треба організувати рекламу, провести PR-кампанію. А ми живемо в такі часи, коли це необхідно. І коли я просив про три прем'єрних виставах, мені відповіли: "Ні-ні, не продасться", – поставили дві. Квитки розлетілися за пару діб.
Може, мені хтось дорікне, але я вважаю, що наша праця не має оцінюватися дешево. Оркестр, артисти, яких я кілька місяців і в хвіст і в гриву ганяв: подібна постановка – колосальний обсяг роботи безлічі людей. А квитки при цьому від 10 до 600 грн. Скільки коштує піти в кіно? Явно не 10 грн. Тут же театр – єдиний такий, гордість країни.
– Театри повинні бути влаштовані як бізнес-компанії?
– Звичайно! Їх продукт – шоу. З'являється зірка на небосхилі, і її піарять щосили. Так і має бути. Це питання престижу. Останнім часом у балет увійшло поняття трансферу, як у футболі. Так було зі мною і з Настею, коли у 2007-му нас запросили до Михайлівського. [Гендиректор Володимир] Кехман узяв театр, який був у забутті. Як бізнесмен він розумів: йому потрібні зірки. Заплативши нам хороші гонорари, він виграє набагато більше. І тепер Михайлівський гримить. А в київському театрі нічого не змінилося. Зрозуміло, що люди завжди будуть до нього ходити, але...
– Досить про сумне. Минулого року ви стали батьком. Як змінилося ваше життя з появою Лізи?
– Зараз не їду на термін більше тижня: хочу бути з дочкою.
– Одного разу ви сказали, що для артиста сцена – друга дружина. За цією логікою не тільки у вас дві дружини, а й в Анастасії два чоловіки. Як до цього ставитеся?
– У нашій професії так: якщо не будеш їй віддаватися - повністю, фанатично,  то в тебе нічого не буде. Я 16 років, 16 сезонів день у день годинами сидів у балетному залі. Це праця не тільки фізична, а й моральна. Створюючи образ, ти проживаєш його: на сцені у тебе немає дружини, немає друзів, навіть глядача – ти переносишся в інший вимір. Робота – реально твоя друга дружина, ти її любиш, живеш із нею, віддаєш їй відсотків 90 свого життя. І, я впевнений, у Насті такий же підхід.
Ні, я не ревную її до сцени. І у нас немає конкуренції. Я вийшов на професійний рівень набагато раніше – років на п'ять, у балеті це багато. І, звичайно, їй довелося наздоганяти. У якийсь момент ми зрівнялися. А зараз вона підходить до свого піку. Їй неповних 32 роки, є і сила, і досвід, а після народження дочки вона взагалі змінилася. Стала істинної жінкою. Коли молоді, ми всі, як коники, стрибаємо. Зате тепер вона танцює усвідомлено, як доросла балерина. Я сьогодні виступаю менше, вона виходить з іншими партнерами – талановитими молодими хлопцями. Бачу, як у неї з'являється своя публіка. Відчуваю – ні, не ревнощі! – гордість. Не можу сказати, що Настя – плід моїх праць, але просто в якийсь момент я підштовхнув її в правильному напрямку.

– Ви хочете, щоб років через 20 усе це було й у вашої дочки?
– Спірне питання. У балеті все жорстко. Ми вісім років вчимося кожен день, у нас немає дитинства: хочемо танцювати, хочемо парити над сценою. А потім ти приходиш до театру – тобі 18, ти доросла людина, отримав професію. І раптом розумієш: найближчі 20 років простоїш біля куліси з списом, просто тому, що в тебе немає таланту. Багато складових повинні співпасти, щоб народилася зірка. Талант – його не пояснити, він від Бога. Ще працьовитість. І, звичайно, фізичні дані. У десять років при вступі в училище проходять медогляд: криві короткі ноги – ні, не беруть. Дивляться на пропорції: у цьому віці вже можна зрозуміти, що з людиною буде.
– Ви з родини танцюристів. Гени допомогли?
– Це нічого не значить. Візьміть Вадима Писарєва – він із шахтарської сім'ї, а який артистичний танцівник! Можливо, завдяки спадковості я більш музичний, та й по всьому. Часто дітей артистів пхають до училища: "Давай-давай, працюй! Я геніальний, і ти таким будеш ". Але треба розуміти: ти вирішуєш долю людини. Ідеш ва-банк. Дивлюся зараз на Лізу – вона гарна. У нас із Настею гарні пропорції для балету, вона їх взяла. Помічаю вже: у Лізи і стопа доречна, і вона така вся розтягнута, музична, артистична. Але не факт, що вона стане талановитої балериною. Може, буде недостатньо бажання, любові.
– Так усе-таки у вас вистачить сміливості зробити цю ставку?
– Не знаю... До того ж, це такий важкий труд – особливо для жінок. Бачу по дружині: іноді в неї просто немає сил встати. Та, з іншого боку, у нас, артистів, є своє особливе щастя, якого немає в людей, що працюють в офісах. Ми абсолютно по-іншому на все дивимося. Коли стоїш на авансцені La Scala або паризької опери й тобі аплодують кілька тисяч чоловік, адреналін неймовірний. Після цього ти буквально не можеш спати всю ніч. Але у всього своя ціна.
Повну версію інтерв'ю читайте в № 24 журналу Корреспондент.