Ансамбль Гетсбі й танцю
07.11.2014

До Москви й Петербурга привезуть «Великого Гетсбі» — український балет на музику Костянтина Меладзе про багатого і нещасного американця. Кореспондент «Газеты.Ru» вирушив до Києва, щоб подивитися на те, як утілили сюжет Френсіса Скотта Фітцджеральда.

У людини є гроші, але немає любові — сюжет, що добре продається в кризову епоху, коли з грошима проблеми в значної частини населення. «Великий Гетсбі» в цьому сенсі сюжет ідеальний: головний герой дуже багатий, але не надто радий своїм успіхам у бізнесі, тому що мільйони не можуть змусити жінку, у яку він закоханий, кинути чоловіка та вибрати Гетсбі остаточно і назавжди.

Успіх фільму 2013 року з Леонардо ді Капріо, безсумнівно, теж уплинув на вибір історії для балетного проекту, світова прем'єра якого відбулася в Києві, — публіка завжди охочіше йде переглядати танці, знаючи, про що ці танці будуть оповідати.

Утім, супераншлаг у Палаці «Україна» (величезний такий зал, конструкцією і незатишністю схожий із Кремлівським палацом) було забезпечено не тільки історією: глядачі йшли на проект 35-річного танцівника Дениса Матвієнка. Артиста, що працює зараз у Маріїнському театрі, за радянських часів назвали б «літуном» — не за відмінний стрибок, але за службову траєкторію. Випускник славної та знаменитої київської школи, яка постачає балерин і прем'єрів до багатбох театрів світу — від American Ballet Theatre до Великого, і від Маріїнки до Гамбурга —  він з'являвся в штаті Великого, Маріїнського, Михайлівського театрів, ішов, повертався, знову зникав.

Брав штурмом Італію, Францію та Японію — і ніхто ніколи не знав, як довго ще пролежить його трудова книжка в черговому відділі кадрів, про який контракт переможно оголосить черговий театр.

Його модель існування — життя мандрівної зірки: він завжди відповідає тільки за себе, за конкретний вихід у конкретному спектаклі. Зобов'язання виконуються бездоганно, але далі хоч вовк траву їж: суперечки про репертуарну політику його ніколи не хвилювали. Сто двадцять п'ятий «Дон Кіхот» бездоганний, як і сто одинадцятий чи двадцять шостий; абсолютна душевна рівновага.

Так було до листопада 2011 року, коли міністр культури України запросив танцівника стати художнім керівником балету Національної опери.
Роль різко змінилася: тепер Матвієнко відповідав не тільки за себе. Київський театр на той момент вів розмірено-провінційне існування: виконувалася трохи пошарпана класика, народ ходив «на артистів», нікому й на думку не спадало, що в балеті після XIX століття з’явилися якісь важливі твори.

Новий художній керівник струснув трупу, шугонув ледарів, зажадавши від деяких розслаблених колег скинути вагу й щодня ходити на ранковий клас, залучив до репертуару нові твори — і трупа миттю розбилася на дві частини: тих, хто повірив у європейське майбутнє компанії, і тих, хто бажав, щоб його не чіпали, навіть якщо він особливо не працює.

Чи то других було більше, чи то в них було краще зі зв'язками у владі, але на початку 2013 року Матвієнка хитро усунули з місця художнього керівника, залишивши тільки на посаді танцівника, і, зрозуміло, він тут же ляснув дверима й повернувся до Маріїнки.

Але просто плюнути, забути, працювати тільки на себе більше вже не зміг. І задумав проект спектаклю з нуля — із замовленням партитури, із новою хореографією, із принципово новою — без фарбованих задників —сценографією.

Вибрав давно улюблений роман Френсіса Скотта Фітцджеральда, домовився з композитором Костянтином Меладзе (який ніколи балетів не писав, але був у захваті від ідеї) і запросив на постановку американського хореографа Дуайта Родена — лідера групи Complexions, яка не раз тріумфально виступала в Росії.

Зрозуміло, що головна роль без питань дісталася самому Матвієнку; також зрозуміло, що жінкою, у яку головний герой був болісно закоханий, стала дружина танцівника, солістка Маріїнки Анастасія Матвієнко.

На інші ролі були запрошені російські, українські та один із американських танцівників: Маріїнка представлена Дариною Павленко, Олександром Сергєєвим і Максимом Зюзіним, Сергій Сидорський працює в київській опері, Катерина Кальченко — в опері одеській, а Кліффорд Вільямс запозичений із Complexions. Спочатку йшлося про прем'єру в Петербурзі, але потім Маріїнський театр вийшов із проекту, і вона відбулася в Києві. 10 листопада «Великого Гетсбі» покажуть у Петербурзі на сцені ВКЗ «Жовтневий», а 11 листопада в Москві в Кремлівському палаці.

Перше, чим вражає «Великий Гетсбі», європейська за якістю «картинка». Брати Ігор та Олександр Стеколенко створили низку проекцій на задник-екран, у яких зображення коментує, що відбувається, сперечається з ним і усуває його. Художник по костюмах Дмитро Парадізов не став розфарбовувати «епоху джазу» в буйні кольори, воліючи чорно-білої графіки (на тлі котрої бордова сукня виглядала просто вибухом). Стриманість палітри і скажений темп спектаклю зразково підійшли один до одного: цей балет, як і в сюжеті роману, трохи стертий часом спогад, але спогад про життя на пекельних швидкостях.

Дуайт Роден ні хвилинки не дає артистам залишитися в спокої: навіть якщо людина стоїть на місці, її плечі не зупиняються, руки вигинаються, ноги здригаються і креслять щось на підлозі.

У світі Великого Гетсбі немає спокою — цей світ живе сьогоднішнім днем, ніби знаючи, що завтра буде «чорний вівторок».

Жінки перебільшено хижі — цю тему відмінно транслює кішечка-катастрофа Дар'я Павленко, одна з найстильніших балерин Маріїнки. Чоловіки щосили намагаються вдавати, що навколишній світ живе з їхньої волі: маску одиночки, нібито правителя, що завтра зірветься в прірву, цей нерв і тугу за людським дотиком блискуче відтворює не тільки Денис Матвієнко, а й Олександр Сергєєв, якому дісталася роль Ніка Керрауея. Темп нескінченної вечірки аж скидається, і розсіюється димом, і скидається знову. Танці, створені Роденом для ансамблю, іноді здаються одноманітними, але згодом розумієш, що так і повинно бути, тому що це погляд Гетсбі, втомленого святкуванями у власному маєтку і втомленого цією епохою взагалі.

Роден не переказує сюжет, але позначає окремі сцени: хто читав роман, пізнає історію, хто ні — побачить лише декількох людей, що люблять-ревнують один одного. Найефектніша зі сцен (і найбожевільніша, покликана саме вечірковий угар зафіксувати) — танцівники хапаються за спущені з колосників люстри й вмощуються на них зі спритністю циркових акробатів; істерична і піднесена втрата контакту з землею.

Страдницьке адажіо головних героїв запам'ятається точеною графікою поз, вони щосекунди ламаються, спливають, у марній надії шикуються знову, а жестикуляція Гетсбі нагадує знаки, які відчайдушно подає корабельний сигнальник, знаки, які ніхто не здатний розшифрувати — Гетсбі ніхто не розуміє. Навіть Керрауей, захоплена фраза якого винесена в лібрето («Нікчема на нікчемі, ось вони хто. Ви один вартий їх усіх, разом узятих») — і яка, звичайно, не раз цитувалася публікою в розмовах в антракті при спогадах про історію зі звільненням Матвієнка з Національної опери України.

Музика Костянтина Меладзе, який спеціалізується на естрадних творах, стилізована під музику 1920-х років, але більш агресивна, що іноді дратує: танці, придумані Роденом, тонші, ніж ця партитура. У Києві балет був прийнятий тривалою овацією стоячки; більш пересичені Москва і Петербург стануть для проекту іспитом. Утім, навряд чи варто сумніватися, що «Великий Гетсбі» його складе — балетомани напевно оцінять стиль.
 
Анна Гордєєва Газета.ru